Разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті (з переведенням її в національну за курсом, установленим НБУ на час розрахунку.)


Разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті (з переведенням її в національну за курсом, установленим НБУ на час розрахунку.) 24.05.2017

Разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті (з переведенням її в національну за курсом, установленим НБУ на час розрахунку.)

Постанова ВСУ від 15 травня 2017 року № 6-211цс17

Оскільки виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, умовами договору про надання кредиту в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті.
У мотивувальних частинах судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, які ухвалені за наслідками розгляду справи, що переглядається та з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, наведено розрахунки заборгованості за кредитним договором, у тому числі процентів та пені, в іноземній валюті з переведенням її в національну за курсом, установленим НБУ на час розрахунку.

Будь в курсі, Ваш КПД.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------

П О С Т А Н О В А                 

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

   15 травня 2017 року                                              м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

                                     

головуючого

Гуменюка В.І.,

суддів:

Лященко Н.П.,

Романюка Я.М.,

Охрімчук Л.І.,

Сімоненко В.М.,

за участю ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), яке є правонаступником Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), звернулось до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 7 березня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у сумі 149 тис. 278 доларів США на строк до 7 березня 2027 року зі сплатою 14,00 % річних. 20 вересня 2007 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до умов якої встановлено процентну ставку за користування кредитом у розмірі 13,25 % річних.

Посилаючись на те, що банк свої зобов’язання виконав повністю, а ОСОБА_1 своїх зобов’язань з погашення кредиту не виконав, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредиту, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просило суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за кредитним договором, яка становила 139 тис. 139 доларів США 58 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 3 млн 51 тис. 330 грн 99 коп., і яка складалась із: заборгованості за кредитом у розмірі 119 тис. 45 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 2 млн 610 тис. 664 грн 96 коп.; заборгованості зі сплати процентів за його користування в розмірі 10 тис. 412 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 228 тис. 343 грн 28 коп.; пені в розмірі 9 тис. 681 долар США 84 центи, що за курсом НБУ складало 212 тис. 322 грн 75 коп.

Голосіївський районний суд м. Києва заочним рішенням від 15 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року, позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задовольнив: стягнув на користь банку з ОСОБА_1 139 тис. 139 доларів США 58 центів заборгованості за кредитним договором, яка за курсом НБУ становила 3 млн 51 тис. 330 грн 99 коп., і складалась із: заборгованості за кредитом у розмірі 119 тис. 45 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 2 млн 610 тис. 664 грн 96 коп.; заборгованості зі сплати процентів за його користування у розмірі 10 тис. 412 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 228 тис. 343 грн 28 коп.; розрахованої пені в розмірі 9 тис. 681 долар США 84 центи, що за курсом НБУ складало 212 тис. 322 грн 75 коп.; вирішив питання розподілу судових витрат.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 вересня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі − ЦПК України).

27 січня 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 192, частини третьої статті 533, статті 546, частини третьої статті 549 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України) та статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого   1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі − Декрет), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підтвердження своїх вимог заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2011 року, 19 вересня 2012 року, 11 березня, 27 травня, 29 липня 2015 року, 2, 16, 23 листопада 2016 року та дві ухвали цього ж суду від 16 листопада 2011 року, а також постанови Верховного Суду України від 1 квітня, 9 грудня 2015 року, 30 листопада 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Суди установили, що 7 березня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у вигляді невідновлюваної кредитної лінії з лімітом 149 тис. 278 доларів США на строк до 7 березня 2027 року зі сплатою 14,00 % річних на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності.

20 вересня 2007 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до умов якої встановлено процентну ставку за користування кредитом у розмірі 13,25 % річних.

ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань щодо погашення кредиту не виконав, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка становила 139 тис. 139 доларів США 58 центів, що за курсом НБУ складало 3 млн 51 тис. 330 грн 99 коп., і яка складалась із: заборгованості за кредитом у розмірі 119 тис. 045 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 2 млн 610 тис. 664 грн 96 коп.; заборгованості зі плати процентів за користування кредитом у розмірі 10 тис. 412 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 228 тис. 343 грн 28 коп.; розрахованої пені в розмірі 9 тис. 681 долар США 84 центи, що за курсом НБУ складало 212 тис. 322 грн 75 коп.

Задовольняючи позовні вимоги банку, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив з того, що внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка підлягає стягненню з боржника в розмірі згідно з наданим банком розрахунком, в тому числі й пені, обчисленими в доларах США, тобто у валюті, в якій надавався кредит, із зазначенням еквіваленту в гривнях згідно з офіційним курсом НБУ на час розрахунку.

Заявник зазначає про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2011 року (№ 6-26103св11, № 6-19306св11) і 16 листопада 2016 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки цими ухвалами суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справах рішення судів попередніх інстанцій, зокрема в частині стягнення суми заборгованості за кредитним договором та передав справи в цій частині на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ.

У постановах Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (№ 6-2479цс15) і від 30 листопада 2016 року (№ 6-82цс16) містяться правові висновки щодо правильного застосування статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» та статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Підстави для висновку про те, що ухвала суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні.

У наданих для порівняння ухвалах від 22 червня 2011 року, 19 вересня 2012 року, 11 березня, 27 травня, 29 липня 2015 року, 2, 23 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив про те, що частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України та Декрет можуть застосовуватись тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованості за валютним кредитом і процентів за його користування та не підлягають застосуванню при вирішенні питання про стягнення пені. Пеня повинна стягуватися за судовим рішенням лише у національній валюті України – гривні.

У постанові Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року (№ 3-29гс15) зазначено про те, що оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти, то пеня повинна обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України – гривні.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини другої статті 192, частини третьої статті 533 ЦК України та статті 5 Декрету, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

         Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

         Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

         Грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини перша та третя статті 533 ЦК України).

         Статтею 5 Декрету передбачено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету.

         Отже, вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказану обставину, – стягнути грошову суму в іноземній валюті.

         Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).

Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Формами неустойки є штраф і пеня.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі кредитного договору від 7 березня 2007 року ОСОБА_1 отримав кредит в іноземній валюті – доларах США.

Згідно з пунктом 10.1 зазначеного договору за порушення строків повернення суми кредиту, процентів за його користування та комісій, передбачених договором, позичальник сплачує кредитору пеню в розмірі 0,5 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання.

Оскільки виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, умовами договору про надання кредиту в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті.

         У мотивувальних частинах судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, які ухвалені за наслідками розгляду справи, що переглядається та з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, наведено розрахунки заборгованості за кредитним договором, у тому числі процентів та пені, в іноземній валюті з переведенням її в національну за курсом, установленим НБУ на час розрахунку.

         Такий висновок судів є правильним та узгоджується з вимогами частини другої статті 192, частини третьої статті 533 ЦК України та статті 5 Декрету.

За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року відсутні.

Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                   В.І. Гуменюк

Судді:                                              Н.П. Лященко

                                     

                                                        Л.І. Охрімчук

                                                        Я.М. Романюк

                                                        В.М. Сімоненко


Возврат к списку